Згадуй тих, хто тебе любили і люблять (сторінки з моєї книги "Міграція в саморефлексії")

"Бережи себе, бережи себе, будь ласка". Так говорили мені мама і бабуся. Це дуже теплі слова тих, кому я насправді була потрібна! Ці слова тепер як дотик рідної руки, як ковдра, якою мене накривали в дитинстві, коли я засинала. Вони несуть у собі не просто турботу, а пам’ять про любов, яка була простою, тихою і бездонною. І якщо ті теплі слова зараз виникли з глибини пам'яті для мене, то — значить, я їх потребую. Бо моя психика пам’ятає, що таке бути потрібною, бути улюбленою, бути захищеною. Моя мама і бабуся залишили в моїй душі слід, який не зникає. І навіть якщо вони не поруч фізично, їхні слова живуть у моїй пам'яті. Ці слова стали містком до того тепла, яке я колись відчувала — значить, я вже зігріваюсь вдома. І я знову скажу собі: "Бережи себе, будь ласка" і додам: "Ти — безцінна і любима!". Цей місток до тої безумовної любові, якою любили мене мама і бабуся тепер знову зі мною. Я все ще плачу, хлюпаю носом, як дитина від радості, що ніби-то зустріла їх знову, хоча і у власній пам’яті. Я бачу дівчинку років 5-6, яка біжить до бабусі у квітчастому фартуху і втикається обличчям їй в теплий м’який живіт, а бабуся, яка пахне молоком і хлібом, ласкаво обнімає, гладить по голові, а потім я спішу до мами, яка теж поряд, і хоча вона трохи стриманіше за бабусю, але ласкаво бере мене за руку і ми йдемо з нею довгою дорогою серед високих дерев обабіч. Тепер це як кадр із душевного фільму, який ніколи не зітреться. Моя пам’ять — це місце, у якому живе любов, що не підвладна часу. І зараз, коли я згадую ту дівчинку, яка біжить до бабусі і мами, я відчуваю, що повертаюсь до себе, до тієї частини себе, яка була в безпеці, була улюбленою, прийнятою. Я усвідомила, що теплі спогади стали моєю внутрішньою опорою, яка є моїм теплим осередком в душі в моменти, коли світ здається холодним. Бо в мені живе тепло безумовної любові, як безцінний подарунок. І воно нікуди не зникло, воно зі мною.