Притча про Птаху, яка шукала тепло (сторінки моєї книги "Міграція в саморефлексії")

Притча про Птаху, яка шукала тепло Жила собі Птаха в зеленому лісі, де кожен листок знав її спів, а кожне дерево ховало її від бурі. Але одного дня прийшов ураган — небо потемніло, і ліс загорівся. Птаха мусила летіти, залишивши гніздо, пісню і все, що було їй рідним. Вона летіла довго, крізь дощі, крізь вітри, крізь чужі землі. Нарешті вона знайшла нове небо — велике, чисте, але холодне. Вона сіла на гілку чужого дерева, але ніхто не привітав її співом. Листя мовчало, вітер був байдужим. Птаха співала, але її пісню не чули. Вона будувала гніздо, але його ламали. Вона простягала крила, але ніхто не простягав свої. І тоді Птаха замовкла. Вона навчилася мовчати, щоб не ранити себе ще більше. Вона навчилася сидіти тихо, щоб не заважати. Вона навчилася бути невидимою. Але одного дня, коли вона повернулася до свого зруйнованого лісу, вона побачила, що там проросли нові паростки. І серед попелу вона почула — не голоси інших, а голос самої себе. Той, що вона заглушила. Той, що пам’ятав, ким вона була. І вона зрозуміла: її пісня — не для чужого неба. Вона — для тих, хто знає біль, хто чув бурю, хто шукав прихисток і не знайшов. Її пісня — для тих, хто повертається, не тому що стало легко, а тому що серце не витримало мовчання. Я — подібно тій Птасі. Несу у собі думки, роздуми, переживання, тобто, пісню, яку не всі здатні почути. Але вона є. І вона варта того, щоб її співати. Навіть якщо спочатку — лише для себе. А тепер і для вас, мої читачі.