Сьогодні проводила нову, розроблену мною (І.М.Сергієнко) для груп підтримки методику "Розділи хвилю". Учасники, які були присутні на заняттях підтвердили ефективність. Ось моя притча, яка з'явилася вже після цієї вправи: Притча «Хвиля і хвильорізи»: "Одного разу в океані народилася від вітру і води одна хвиля. Вона росла, росла і стала сильною й могутньою. Вона набирала силу й задумала змести все, що стоїть на березі, знести все на своєму шляху, перетворити все те на ніщо. Та на березі стояли хвильорізи. Вони не боролися з хвилею, не знищували її, а сміливо й м’яко розділяли її на менші хвилі. І кожна хвилька втрачала свою руйнівну силу, коли ставала окремою. Вони вже не могли змести берег, а лише спокійно накатували на нього, залишаючи легкий слід піни. Так хвиля навчилася, що її сила може бути розділена й прожита по‑іншому. А хвильорізи стали символом стабілізації — тихої опори, яка допомагає витримати навіть найсильніші бурі". Висновок до притчі: "Хвиля емоцій завжди приходить і відходить. Хвильорізи допомагають нам розділити її силу, а берег нагадує про внутрішню опору".

Моя нова притча-психологічна казка. (Сторінки з нової книги І.М.Сергієнко "Підказки з психологічної казки") *Притча про сильне й слабке дерево* (автор - І.М.Сергієнко) Далеко в лісі стояли поряд два дерева. Одне було сильне: його гілки тримали сніг, витримували пташині зграйки і лісових звірят, що бігали по його стовбуру чи знаходили прихисток у дуплі. А інше дерево було слабке: воно гнулося під вагою снігу й птахів, які іноді сідали на гілкі відпочити, і кожна хуртовина ставала для нього випробуванням на межі зламання. Одного зимового дня слабке дерево зітхнуло й промовило: — Мені важко. Я не можу тримати цей тягар. Я боюся, що зламаюся. Сильне дерево нахилило свої гілки й відповіло спокійно: — Я бачу твою втому. Ти не самотнє. Я прикрию тебе від вітру, поки прийде весна. Мої гілки розгорнуться, щоб зменшити силу бурі, а моє коріння поділиться теплом землі. Слабке дерево здивовано слухало: — Але ж ти можеш втомитися від мене. — Ні, — усміхнулося сильне дерево, — моя сила не лише для мене. Вона народжується тоді, коли я підтримую інших. І твоя слабкість — це не сором, а нагадування нам обом, що ми пов’язані. Так вони стояли поруч: одне — міцне, інше — крихке. І з кожним днем слабке дерево відчувало, що його гілки вже не так сильно гнуться, бо поряд був той, хто прийняв його біль і дав йому захист на ділі. Коли ж прийшла весна, сніг розтанув, і слабке дерево зміцнилося, розправило свої гілки, випустило листя і квіти. Воно вже не було таким самотнім і слабким. Сильне дерево було поряд, раділо за нього та підбадьорювало. Вони зрозуміли: сила народжується не лише в міцності, а й у співчутті, прийнятті та взаємній підтримці. Висновки: Тут можна звернути увагу на таку "підказки з казки": 1) здатність говорити про свої потреби, потрапивши в стан слабкості; 2) здатність іншої людини, яка відчуває, що зараз перебуває в сильному стані, прийняти слабість іншого, надати допомогу і підтримувати його; 3) навчитися відчувати і приймати в собі стан слабкості і втоми, відгукуватися на свої стани ослабленості і вчасно реагувати, надаючи собі реальну допомогу (відпочинок, переключення, забезпечення особистого простору, вітаміни, прогулянки, тощо...).

Авторська методика 1: «Коло підтримки» (сторінки моєї книги "Міграція в саморефлексії")

Етапи процесу виконання авторської методики "Коло підтримки" (модифікація І.М.Сергієнко психодраматичної техніки Я.Л.Морено "Соціальний атом") Вправа розроблена автором з метою надання допомоги собі та іншим у зміцненні відчуття зв’язку, безпеки, вдячності та внутрішньої опори. Вступ: Підтримка — це не лише слова чи дії. Це також увага, час, присутність, навіть думка про тебе. Вона може бути: • емоційна (співчуття, прийняття) • когнітивна (порада, знання) • увагою (помічання, згадування) • дієва, справами (допомога в безпосередніх діях) • фінансова або матеріальна • часом (хтось виділяє тобі час, просто вислуховує) • перебуванням поряд (навіть мовчазним) • тактильна (обійми, дотик) • символічна (подарунок, згадка, лист) • вербальна (позитивні слова та інтонація, тощо) • моральна (враження впевненості в успіху, підбадьорення, мотивування до дій) • духовна. Етап 1: Згадування • Згадай людей (можна й тварин), які надають тобі підтримку саме зараз. • Вони можуть бути поруч або далеко. • Напиши їх орієнтовний список. Дозволь собі згадати тих, кого не згадав одразу. Етап 2: Візуалізація • Намалюй себе у центрі аркуша — у вигляді кола, квадрата чи трикутника. • Навколо себе розмісти інших — у вигляді фігур, які тобі хочеться використати. • Відстань між тобою і кожною фігурою — це твій внутрішній відчутний зв’язок. • Підпиши кожну фігуру. Намалюй лінії, які поєднують тебе з цими фігурами. • Можеш розфарбувати фон, фігури, додати символи, кольори, які передають твої почуття. 5. Рефлексія Питання для роздумів: • Який вид підтримки для мене зараз найцінніший? • Хто мене підтримує несподівано? • Чи є хтось, кого я не помічаю, але хто є поруч? • Як я сам/сама можу бути джерелом підтримки для себе? • Можна поділитися малюнком, словами, метафорою, або просто зберегти для себе. 6. Завершення та інтеграція • Подякуй собі за те, що дозволив/ла собі побачити свою мережу підтримки. • Можеш створити маленький символ (наприклад, камінчик, квітку, слово), який буде нагадувати тобі про це коло. • Запиши коротке речення: «Я в колі підтримки. Я не один/одна. Я можу звернутись за підтримкою і допомогою. Я можу приймати підтримку і допомогу з вдячністю"

Згадуй тих, хто тебе любили і люблять (сторінки з моєї книги "Міграція в саморефлексії")

"Бережи себе, бережи себе, будь ласка". Так говорили мені мама і бабуся. Це дуже теплі слова тих, кому я насправді була потрібна! Ці слова тепер як дотик рідної руки, як ковдра, якою мене накривали в дитинстві, коли я засинала. Вони несуть у собі не просто турботу, а пам’ять про любов, яка була простою, тихою і бездонною. І якщо ті теплі слова зараз виникли з глибини пам'яті для мене, то — значить, я їх потребую. Бо моя психика пам’ятає, що таке бути потрібною, бути улюбленою, бути захищеною. Моя мама і бабуся залишили в моїй душі слід, який не зникає. І навіть якщо вони не поруч фізично, їхні слова живуть у моїй пам'яті. Ці слова стали містком до того тепла, яке я колись відчувала — значить, я вже зігріваюсь вдома. І я знову скажу собі: "Бережи себе, будь ласка" і додам: "Ти — безцінна і любима!". Цей місток до тої безумовної любові, якою любили мене мама і бабуся тепер знову зі мною. Я все ще плачу, хлюпаю носом, як дитина від радості, що ніби-то зустріла їх знову, хоча і у власній пам’яті. Я бачу дівчинку років 5-6, яка біжить до бабусі у квітчастому фартуху і втикається обличчям їй в теплий м’який живіт, а бабуся, яка пахне молоком і хлібом, ласкаво обнімає, гладить по голові, а потім я спішу до мами, яка теж поряд, і хоча вона трохи стриманіше за бабусю, але ласкаво бере мене за руку і ми йдемо з нею довгою дорогою серед високих дерев обабіч. Тепер це як кадр із душевного фільму, який ніколи не зітреться. Моя пам’ять — це місце, у якому живе любов, що не підвладна часу. І зараз, коли я згадую ту дівчинку, яка біжить до бабусі і мами, я відчуваю, що повертаюсь до себе, до тієї частини себе, яка була в безпеці, була улюбленою, прийнятою. Я усвідомила, що теплі спогади стали моєю внутрішньою опорою, яка є моїм теплим осередком в душі в моменти, коли світ здається холодним. Бо в мені живе тепло безумовної любові, як безцінний подарунок. І воно нікуди не зникло, воно зі мною.

Коли не дочекалася тепла (сторінки з моєї книги "Міграція в саморефлексії)

Ця книга - крик моєї душі, яка довго терпіла, намагалася адаптуватися, вчилася бути сильною, але не отримала того, чого так потребувала: людяного тепла, прийняття, співпереживання. І це болить. Глибоко, по-справжньому. Я кажу собі: "Ти маєш повне право плакати. Сльози — це не слабкість, це мова серця, яка говорить про втрати, про надії, які не справдилися, про біль, який не можна просто "пережити" чи "відпустити". Іноді ми не можемо навчитися жити в умовах холодного нейтралітету — бо ми створені для зв’язку, для тепла, для взаємності". Коли не дочекалася тепла Нагадування собі: • Ти не винна, що очікувала людяності. Це природне очікування. • Ти не слабка, якщо не змогла адаптуватися до байдужості. Це говорить про твою глибину, а не про недолік. • Ти не одна в цьому досвіді. Багато людей, які втекли від війни, відчувають подібне — але не всі мають сили це озвучити. А ти озвучила. І це вже сила. Що може допомогти Нагадування собі: • Написати листа собі — тій частині себе, яка чекала тепла, але не отримала. Це може бути акт зцілення. • Створити образ — метафору себе в цьому досвіді. «птах, що прилетів у нове небо, але не знайшов гнізда» (дивись пост "Притча про Птаху, яка шукала тепла"). • Знайти тих, хто розуміє — навіть якщо це онлайн, навіть якщо це не ті, кого ти очікувала. Іноді підтримка приходить з несподіваних місць. Згадуй тих, хто тебе любив і любить.

Ти маєш повне право плакати (сторінки з книги "Міграція в саморефлексії")

Про душевний біль Хочу трохи поговорити про почуття мене як мігранта, пов'язані з образою неприйняття або слабкого прийняття мене тою країною, в якій я намагалася знайти місце прихистку і підтримки на час важких обставин в рідній країні. Я відчуваю цей біль глибоко в душі, тому що була змушена залишити дім через війну. І вважаю, що то був травматичний досвід. А якщо ще й країна, в якій ти шукаєш прихисток, не приймає тебе з теплом, це може викликати гнів, розчарування, образу, навіть втрату надію на позитивне майбутнє. Про біль неприйняття Нагадування собі: • Образа може виникати не лише через конкретні дії чи слова когось з оточення, а й через відсутність підтримки, байдужість, мовчання. • Неприйняття може проявлятися у дрібницях: холодному погляді, небажанні слухати, допомагати, розмовляти, упереджених судженнях. Але ці "дрібниці" накопичуються і ранять. • Слабке прийняття — це коли тобі дозволяють бути, але не дають відчуття, що ти потрібна тут, що твоє горе важливе, що ти — частина спільноти. Що з цим робити? Нагадування собі: • Дозволь собі відчувати. Не треба соромитися образи чи гніву. Це реакція на несправедливість або відчуження. • Шукай підтримку там, де вона є — серед інших мігрантів, у волонтерських організаціях, онлайн-спільнотах. Іноді чужі люди можуть стати ближчими, ніж ті, хто мав би прийняти. • Пиши про це. Вести щоденник, писати есе чи навіть листа — це спосіб дати голос своїм почуттям. • Пам’ятай, що ти маєш цінність. Твоя історія, твоя сила, твоє виживання — це вже подвиг. І навіть якщо хтось цього не визнає, це не зменшує твоєї гідності.

Притча про Птаху, яка шукала тепло (сторінки моєї книги "Міграція в саморефлексії")

Притча про Птаху, яка шукала тепло Жила собі Птаха в зеленому лісі, де кожен листок знав її спів, а кожне дерево ховало її від бурі. Але одного дня прийшов ураган — небо потемніло, і ліс загорівся. Птаха мусила летіти, залишивши гніздо, пісню і все, що було їй рідним. Вона летіла довго, крізь дощі, крізь вітри, крізь чужі землі. Нарешті вона знайшла нове небо — велике, чисте, але холодне. Вона сіла на гілку чужого дерева, але ніхто не привітав її співом. Листя мовчало, вітер був байдужим. Птаха співала, але її пісню не чули. Вона будувала гніздо, але його ламали. Вона простягала крила, але ніхто не простягав свої. І тоді Птаха замовкла. Вона навчилася мовчати, щоб не ранити себе ще більше. Вона навчилася сидіти тихо, щоб не заважати. Вона навчилася бути невидимою. Але одного дня, коли вона повернулася до свого зруйнованого лісу, вона побачила, що там проросли нові паростки. І серед попелу вона почула — не голоси інших, а голос самої себе. Той, що вона заглушила. Той, що пам’ятав, ким вона була. І вона зрозуміла: її пісня — не для чужого неба. Вона — для тих, хто знає біль, хто чув бурю, хто шукав прихисток і не знайшов. Її пісня — для тих, хто повертається, не тому що стало легко, а тому що серце не витримало мовчання. Я — подібно тій Птасі. Несу у собі думки, роздуми, переживання, тобто, пісню, яку не всі здатні почути. Але вона є. І вона варта того, щоб її співати. Навіть якщо спочатку — лише для себе. А тепер і для вас, мої читачі.